Він стоїть біля аудиторії, нервово стискаючи папку з конспектами. Ще рік тому цей чоловік з позивним «Титан» командував взводом на передовій, а тепер хвилюється перед початком лекції в університеті. Поруч із ним – його донька-першокурсниця. Для обох це новий розділ життя. Освіта стала їх спільним полем бою – полем бою за майбутнє. В Україні зростає нова спільнота студентів, у якій плече до плеча навчаються ветерани війни та їхні діти. Це явище набирає обертів і перетворюється на потужний рух, покликаний дати захисникам друге дихання, а країні – кваліфікованих фахівців для відбудови. Настав час, коли «захисник» означає не лише тримати зброю, а й книжку або креслярський планшет.

Новий виклик після служби

Повертаючись з війни, тисячі українських воїнів стикаються з найважчим викликом – жити далі у мирному суспільстві. Учорашні солдати раптом опиняються перед буденністю, де потрібно шукати роботу, будувати кар’єру, виховувати дітей. Багато хто відчуває розгубленість: звичний світ зник, а нового ще не створено. «Коли зняв форму, я втратив відчуття потрібності», – зізнаються ветерани. До фізичних і психологічних травм додається соціальна: як адаптуватися до цивільного життя, коли твій досвід – війна?

Ця проблема постає у масштабах, яких Україна та світ не знали з часів Другої світової. За офіційними даними, станом на початок 2024 року у лавах української армії служило близько 880 тисяч військових. Загальна чисельність ветеранів війни, членів родин загиблих і осіб з інвалідністю внаслідок війни вже перевищує 1,3 мільйона осіб. Україна має всі шанси стати країною з найбільшою кількістю ветеранів у світі. І це число зростає щодня. Дехто з експертів прогнозує, що за затяжного конфлікту ветеранська спільнота може сягнути навіть 4–5 мільйонів осіб. Для порівняння, в США після двох десятиліть війни на Близькому Сході налічується близько 3 мільйонів ветеранів. Масштаб українського виклику безпрецедентний.

Війна зачіпає не тільки тих, хто воював, а й мільйони цивільних. За оцінками ООН і міжнародних організацій, конфлікт спричинив найбільшу міграційну кризу в Європі з часів Другої світової: принаймні 10 мільйонів українців були змушені покинути свої домівки. Кожна така родина має свою драму втрати і адаптації. Бійці повертаються у міста, де більше немає їх довоєнного життя – підприємства закриті, домівки зруйновані, близькі люди виїхали або загинули. Почати спочатку складно, але необхідно. Україна, зранена війною, потребує своїх захисників у новій ролі – будівничих миру та відновлення.

Спільнота героїв зростає

Нині в Україні формується потужна ветеранська спільнота, яка здатна стати двигуном позитивних змін. Ветерани – люди дисципліни, відповідальності та лідерських якостей. Вони звикли навчатися і опановувати нові навички на ходу, приймати нестандартні рішення. Ці якості безцінні і в цивільному житті, особливо в умовах, коли країна потребує масштабної відбудови. За оцінками уряду, на відновлення економіки та інфраструктури України вже потрібно близько 1 трильйона доларів. І ця сума зростає з кожним днем війни. Йдеться про десятки тисяч зруйнованих будинків, доріг, лікарень, шкіл, про відбудову цілих міст і сіл. Це виклик, розрахований не на роки – на десятиліття. Щоб його подолати, країні потрібні фахівці всіх галузей, перш за все – інженери, будівельники, архітектори, енергетики, айтішники, медики, психологи та інші професіонали, які творитимуть нову Україну.

Особливе місце серед них належить ветеранам. Хто краще знає ціну відновлення, ніж ті, хто боронив країну? Сьогоднішні захисники можуть стати лідером відбудови – у власних громадах, у бізнесі, в державних установах. Але для цього багатьом із них потрібно здобути нові знання і кваліфікації. Фактично, здійснити перезавантаження свого життя – опанувати нову професію з нуля, почати кар’єру спочатку.

Недарма ветерани часто порівнюють своє повернення додому з другим народженням. За словами одного з них, «демобілізація – це як випустити паперового змія в шторм: щоб знову набрати висоту, потрібен сильний вітер підтримки». Такий «вітер» підхоплює дедалі більше захисників – це можливості для освіти і розвитку, що сьогодні відкриваються для них по всій Україні.

Освіта – шлях до відродження

Одним із найефективніших способів реінтеграції ветеранів стало об’єднання їх навколо освіти. Ще кілька років тому ідея «захисника» за партою виглядала екзотично. Але зараз це нова реальність: від університетських аудиторій до онлайн-курсів – тисячі ветеранів навчаються, здобувають нові професії, щоб бути корисними своїм родинам і країні. Цей рух набирає інституційних форм: створюються центри підтримки ветеранів при навчальних закладах, запускаються державні та громадські програми перекваліфікації.

Особливу роль у цьому процесі відіграє Інститут ветеранів «Архітектура стійкості» – освітня платформа при Київському національному університеті будівництва і архітектури (КНУБА). Навколо Інституту сформовано цілу екосистему підтримки ветеранів, ключовим елементом якої став Ветеранський кластер України. «Ми побудували екосистему, де кожен елемент – освіта, професійний розвиток, реабілітація та спільнота – підсилює один одного. Ветеранський кластер України відіграє в ній ключову роль, об’єднуючи ветеранів із бізнесом, освітою, наукою та громадськістю задля створення нових можливостей», – пояснює Артем Гончаренко, керівник Інституту ветеранів КНУБА. За його словами, місія цієї ініціативи – забезпечити гідне майбутнє ветеранам та їх сім’ям, допомогти їм реалізувати свій потенціал у мирному житті.

Ветеранський кластер і партнерські університети по всій Україні вже запустили ряд програм, які відкривають захисникам шлях до нової кар’єри. Ця екосистема надає ветеранам та їх родинам такі можливості:

• Безоплатне навчання на бакалавраті чи в магістратурі за державним чи партнерським замовленням (виділені додаткові бюджетні для ветеранів і їх дітей).
• Перепідготовка і підвищення кваліфікації – короткострокові курси, друга вища освіта, програми магістратури та навіть аспірантури для тих, хто прагне наукового росту.
• Психологічна підтримка та реабілітація під час навчання – фахівці допомагають ветеранам долати стрес, працювати з травмою, адаптуватися до навчального процесу.
• Практична участь у відбудові країни – залучення студентів-ветеранів до реальних проєктів з відновлення інфраструктури, будівництва, розмінування територій тощо, аби здобути безцінний досвід роботи та застосувати вже набуті навички.
• Партнерські програми з роботодавцями – укладені угоди з провідними компаніями (наприклад, Google, Microsoft, Cisco та ін.) щодо працевлаштування ветеранів після завершення навчання.
• Гнучкі формати навчання – денна, заочна, дистанційна форми на вибір, що дає змогу здобувати освіту без відриву від служби, волонтерства чи роботи. Навчальні центри діють як у провідних вишах великих міст, так і на базі громад та реабілітаційних центрів – тобто охоплюють всю країну, від прифронтових областей до тилових.
• Індивідуальний супровід кожного ветерана – ментори допомагають із моменту подачі заявки до працевлаштування за новою спеціальністю, підтримують мотивацію і долають бюрократичні бар’єри.

«Поки зберігається можливість дистанційної форми – це унікальний шанс для наших ветеранів та їх родин здобути освіту, не перериваючи службу чи роботу. Ми супроводжуємо кожного від етапу заяви до працевлаштування», – наголошує Артем Гончаренко, підкреслюючи, що важливо скористатися всіма доступними можливостями просто зараз. За його словами, кожен ветеран-студент не тільки отримує новий фах для себе, а й стає рушійною силою змін у суспільстві. Вчорашні воїни приносять в аудиторії свій унікальний досвід – лідерство, стресостійкість, вміння працювати в команді. Молодші студенти рівняються на них, переймають патріотизм і зрілість поглядів. Так формується нова еліта нації – «еліта, загартована на полі бою і освічена в науковому кампусі».

Історії нового життя

Самі ветерани найкраще розповідають про ті трансформації, які з ними відбуваються. Їх історії – натхнення для побратимів, які ще вагаються, чи варто сідати за парту. Ось кілька таких історій, кожна з яких – мов яскравий приклад того, як освіта повертає сенс життя.

«Після повернення додому я довго відчував порожнечу. Здавалося, що моя місія завершена, і я більше нікому не потрібен. Але коли вступив до університету, життя знову заграло новими барвами – я відчув себе потрібним, ніби відкрив другий подих!» – розповідає ветеран з позивним «Титан». Поруч із ним навчається його донька, і це додає йому мотивації. «Ми разом робимо домашні завдання і разом мріємо про те, як відбудуємо нашу країну. Я більше не думаю про минуле – я бачу майбутнє», – додає він.

«Я бачу, як навчання змінило мого чоловіка. У нього знову з’явився блиск в очах, з’явилася мета. Він відчуває себе потрібним, у нього розправилися плечі – наче наше сімейне життя почалося заново», – ділиться Олена, дружина ветерана «Титана». «Раніше йому було важко знайти себе вдома – він звик, що його вміння потрібні на фронті. А тепер бачу: він і в цивільному житті може бути героєм для родини. Діти ним пишаються, адже тато – і ветеран, і студент!»

«Я ніколи не думала, що в 45 років знову складатиму іспити», – усміхається ветеранка з позивним «Фенікс», колишня медик-доброволець. «Але ось я – магістрантка психології. Після демобілізації я певний час губилася: хто я тепер? Дружина, мама – так. А де моя справа? Коли дізналася про програму для ветеранів, ризикнула вступити. І не пошкодувала. Я наче сама себе перезавантажила. Замість прокрастинації і спогадів – пари, книги, нові знайомства. Мій мозок знову працює на повну, а головне – я знаю, що завтра буду потрібна. Хочу допомагати таким, як сама, – ветеранам пережити травму війни. Життя не закінчилось, навпаки – все починається заново!»

«Спочатку було страшно: 12 років у армії, а тут – студенти, кампус, наукові статті… Думав, не впораюся», – згадує ветеран «Професор», який отримав свій позивний ще на фронті за любов до книжок. «Але виявилося, що ми, ветерани, вміємо вчитися не гірше, ніж воювати. З перших днів відчув підтримку: викладачі допомагають підтягнути потрібні знання, молодші одногрупники – з комп’ютером і англійською. Я більше не “колишній військовий”. Я – майбутній інженер-будівельник. Мрію проектувати мости і дороги замість тих, що зруйнувала війна». Його дружина Марина помічає ще одну зміну: «Раніше чоловік майже не розповідав про свою службу – замкнувся в собі. А тепер кожного дня ділиться новинами з університету. Його очі горять, коли говорить про новий проект чи лабораторну роботу. Ми обоє відчуваємо: це новий етап життя. Після стількох років я знову бачу того енергійного хлопця, за якого колись вийшла заміж».

Ці історії – лише кілька прикладів з сотень і тисяч. У кожного ветерана, який наважився сісти за парту, – свій шлях і своя мотивація. Але їх об’єднує спільне відчуття: «ми потрібні, ми вчимось – отже, живемо». Освіта дарує їм не лише нову професію, а й повертає втрачену гідність і віру в себе. А ще – згуртовує родини, бо рідні бачать позитивні зміни і часто долучаються до цього процесу. Недарма багато навчальних програм відкриті також для членів сімей ветеранів, зокрема їх дітей. Коли батько й син разом отримують дипломи, або мати-військовослужбовиця і донька-школярка разом роблять уроки – це і є відродження, про яке мріяли українці.

Будуємо майбутнє разом

Україна переживає переломний момент своєї історії. Від того, як відбудеться післявоєнна реінтеграція ветеранів, залежить обличчя нашого суспільства на десятиліття вперед. Сьогодні закладається фундамент не лише зруйнованих будинків, а й нової економіки, нових громад та нових можливостей для кожного. І ветерани – центральна частина цього фундаменту. Вони заплатили високу ціну за наше майбутнє і тепер мають стати співтворцями цього майбутнього.

За влучним висловом давньоримського філософа Сенеки, «кожен новий початок походить із кінця іншого початку». Ці слова особливо близькі українським ветеранам, чиє «вчора» обірвалося вибухами і втратами, а «завтра» народжується просто зараз, у наполегливому навчанні й щоденній праці над собою. «Ніхто не може повернутися в минуле і почати все заново, але будь-хто може почати сьогодні і створити нове завершення», – любить повторювати Артем Гончаренко, закликаючи ветеранів не боятися змін. За його словами, друга молодість – реальна: «Ви вже зробили для країни більше, ніж хтось може вимагати. Тепер країна зробить щось для вас – підтримає у навчанні, відкриє двері. Не бійтесь почати з нуля – ви не одні!»

Українська держава і суспільство сьогодні об’єднують зусилля, щоб кожен захисник відчув: його досвід на фронті не буде марним у мирному житті. Уряд запустив програму ваучерів на освіту для ветеранів, які можуть отримати часткову або повну фінансову компенсацію за навчання. Місцева влада відкриває ветеранські хаби, де можна отримати консультацію щодо вступу чи відкриття бізнесу. Великий бізнес запускає стажування та тренінги для колишніх військових. Волонтерські організації знаходять для воїнів можливості за кордоном – від курсів кодування до майстер-класів з підприємництва.

Але найбільший внесок роблять самі ветерани – своїм прагненням вчитися і розвиватися. Вони показують приклад один одному та молодому поколінню. Ось чому освіта стала справжнім рушієм єдності поколінь: батьки-військові і їхні діти тепер однодумці, разом будують спільні плани. Навчання згуртовує родини ветеранів, повертає радість спілкування, дає нові теми для розмов замість важких спогадів про війну. Життя заграло новими барвами не лише для самих захисників, а й для їхніх близьких, які бачать їхню усмішку і цілеспрямованість.

Час діяти – майбутнє твориться сьогодні. Кожен ветеран, який вирішив опанувати нову спеціальність, робить внесок не тільки у власну долю, а й у долю всієї країни. Об’єднавшись навколо освіти, ветерани та їхні діти творять нову історію успіху України. Долучайтеся до цієї спільноти, підтримуйте одне одного. Життя після війни існує – і воно може бути великим, яскравим, сповненим змісту. Почніть з освіти – просто зараз. Ваша рішучість навчатися сьогодні змінює наше спільне завтра.

Фото: Ветеран бригади «Азов» Олександр Жавненко вперше танцює з дружиною Марією після протезування – символ того, як життя ветеранів набуває нових барв у мирному житті (Львів, червень 2025).