Новий суспільний договір для українського тилу.
Початок великої війни: черги біля ТЦК, зброя з вантажівок та перші трагедії добровольців
Лютий-березень 2022 року назавжди залишаться в історії України як період безпрецедентного хаосу, надлюдської мужності та тотальної мобілізації духу. Система військкоматів (ТЦК та СП) тоді опинилася під тиском, до якого жодна паперова інструкція не могла її підготувати.
У перші дні повномасштабного вторгнення біля ТЦК шикувалися величезні черги. Чоловіки та жінки стояли годинами не для того, щоб отримати відстрочку, а щоб вимагати зброю і взяти участь у захисті держави. Система не встигала оформлювати тисячі добровольців за класичними процедурами. Озброєння Сил територіальної оборони (ТрО) подекуди відбувалося буквально «з коліс» – автомати видавали з вантажівок за паспортами, бо часу на бюрократію просто не було.
Тоді ж країну покрила густа сітка саморобних та офіційних блокпостів. Добровольці, вчорашні цивільні, цілодобово патрулювали вулиці, виявляли ДРГ та будували барикади. Саме цей живий щит з кадрових військових, нацгвардійців та вмотивованих добровольців ТрО зумів зробити неможливе – зупинити та розгромити елітні російські частини під Києвом, врятувавши столицю від окупації.
Але цей стихійний спротив та відсутність належної координації на місцях мали страшну, криваву ціну. Ворог діяв підступно й жорстоко, розстрілюючи тих, хто намагався чинити опір без належного прикриття. В Бучі розстріл місцевих хлопців-добровольців на одному з перших блокпостів. Вони мали лише легку стрілецьку зброю та незламну волю, але опинилися віч-на-віч із бронетехнікою окупантів. Бузковий парк у Херсоні – один із найболючіших символів початку війни. Місцеві тероборонівці, озброєні практично одними «коктейлями Молотова» та автоматами, пішли назустріч російським танкам і БМП. Окупанти просто розстріляли їх із великокаліберної зброї. Ракетний удар по аеродрому «Канатове» – трагедія на Кіровоградщині, де через ворожий приліт загинули добровольці, які прибули для виконання завдань та формування підрозділів.
Цей період продемонстрував головне – колосальний потенціал українського суспільства та готовність до самопожертви. Водночас він оголив критичну потребу в реформуванні системи обліку, мобілізації та управління резервами. Стихійність врятувала країну в перші тижні, але для тривалої війни на виснаження потрібна була чітка, цифровізована та професійна система ТЦК та СП.
Напівзаходи цифровізації та потреба в дієвому адміністративно-правовому механізмі
За перші роки повномасштабної війни система ТЦК та СП зробила помітний крок уперед у сфері технологій. Поява та запуск єдиного електронного реєстру військовозобов’язаних «Оберіг», а також мобільного застосунку «Резерв+» дозволили частково розвантажити заклади від паперової рутини та дали мільйонам громадян зручний інструмент для оновлення даних. Проте, цифровізація досі не доведена до свого логічного та системного кінця.
Головна вада поточної моделі – збереження застарілих карально-адміністративних підходів всередині нових цифрових оболонок. Яскравим прикладом є статус «перебуває в розшуку» (так звана «червона лінія») в застосунку «Резерв+». На практиці цей статус часто з’являється через дрібні технічні помилки, несвоєчасне внесення даних оператором ТЦК або через банальну відсутність актуального прапорця в базі, навіть якщо людина оновила дані.
Замість чіткого правового алгоритму цей статус перетворює військовозобов’язаного на «втікача» в очах першого ж патруля на вулиці. Це породжує корупційні ризики, конфлікти та деморалізує суспільство, хоча йдеться про звичайне адміністративне правопорушення, яке має вирішуватися в юридичній площині.
Систему взаємодії з порушниками правил військового обліку необхідно перевести на рейки прозорого адміністративного примусу – за аналогією з європейськими практиками та діючою в Україні системою автоматичної, за допомогою камер, фіксації порушень ПДР чи стягнення аліментів.
Ефективна модель має виглядати так. Якщо особа порушує правила обліку (наприклад, не з’явилася за викликом чи не оновила специфічні дані), їй в електронному кабінеті або через систему державних сповіщень надходить офіційне повідомлення: «На вас складено протокол/постанову про адміністративне правопорушення, ви зобов’язані сплатити штраф».
Запровадження диференційованої системи. Якщо порушник визнає провину і сплачує штраф оперативно (наприклад, протягом 10–15 днів), він сплачує лише 50% від суми. Якщо термін пропущено – штраф стягується у 100% розмірі з нарахуванням пені за кожен день прострочення.
За кожне наступне ігнорування вимог закону сума штрафу має пропорційно зростати, створюючи фінансовий тиск на правопорушника.
Якщо штрафи не сплачуються, держава не повинна бігати за громадянином по вулицях. Справу передають до Виконавчої служби, яка застосовує пакет жорстких цивільно-правових обмежень – аналогічно до злісних неплатників аліментів. Блокування банківських рахунків та автоматичне списання боргів. Тимчасове обмеження права керування транспортними засобами. Оголошення автомобіля боржника в розшук поліцією з подальшою евакуацією на штрафмайданчикпід час перевірки на дорозі.
Переведення ТЦК на таку модель зніме суспільну напругу, прибере корупційний чинник «вуличного затримання» та змусить порушників відчути невідворотність покарання через власну кишеню та комфорт. Держава має воювати з порушниками закону методами права та цифрових алгоритмів, а не силовими методами на зупинках громадського транспорту.
Системний саботаж реформ: корупція, «бусифікація» та криза СЗЧ
Паралельно з недосконалістю цифрових процедур розгорнулася значно глибша, системна криза. ТЦК та СП спільно з військово-лікарськими комісіями (ВЛК) фактично продемонстрували небажання реформуватися зсередини, законсервувавши найгірші практики радянської системи примусу, помножені на корупційні можливості воєнного часу.
Мас-медіа та стрічки новин щодня вибухають повідомленнями про затримання чергових посадовців ТЦК чи голів ВЛК. Цинізм ситуації вимірюється колосальними сумами: мільйони доларів, знайдені під матрацами, купівля елітної нерухомості за кордоном та люксових авто під час найважчої фази війни на виснаження. Корупція стала не просто правопорушенням, а прямою загрозою національній безпеці, оскільки дозволила забезпеченим громадянам «відкупитися», переклавши весь тягар війни на плечі тих, хто не має таких грошей.
Нездатність (або небажання) налагодити цивілізований облік призвела до появи так званих «груп захоплення». Вулиці українських міст заповнили патрульні автомобілі та мікроавтобуси без розпізнавальних знаків. Мобілізаційні заходи перетворилися на спецоперації. Патрулювання житлових масивів та фактичне вистежування громадян біля під’їздів. Спільні блокпости ТЦК та поліції на ключових розв’язках, автошляхах та в точках перетину шляхів у населених пунктах, що паралізують рух та бізнес. Масові «облави» на ринках, у торгових центрах та на спортмайданчиках.
Термін «бусифікація» став стійким народним мемом, який, на жаль, відображає реальність – примусове захоплення громадян, часто з порушенням усіх мислимих процесуальних норм, та заштовхування їх у «бусики».
Але найстрашнішим проявом цієї кризи стали зафіксовані факти побиття, катувань та незаконного утримування громадян безпосередньо в приміщеннях ТЦК та СП. Окремі випадки закінчувалися трагічно, руйнуючи залишки довіри суспільства до інститутів ТЦК.
Наслідки такого насильницького підходу є катастрофічними для армії. Силоміць доставлені, демотивовані, а подекуди відверто русифіковані чи антиукраїнськи налаштовані громадяни проходять базову загальновійськову підготовку (БЗВП) лише «на папері» або «з-під палки». Опиняючись безпосередньо в бойових частинах, такі бійці стають не посиленням, а критичним тягарем для командирів. Вони не мають внутрішнього стержня для ведення бою. Вони масово вдаються до СЗЧ (самовільного залишення частини) за першої ліпшої нагоди. Вони деморалізують кадрові підрозділи та вмотивованих добровольців.
Кількість, здобута шляхом вуличного насильства, повністю нівелює якість оборони. ТЦК у нинішньому вигляді почав працювати на зрив мобілізації, а не на її забезпечення, дискредитуючи Збройні Сили України в очах власного народу та міжнародних партнерів.
Криза на передовій та крах суспільної справедливості
Насильство та правовий нігілізм, які зароджуються на етапі вуличного затримання, не зникають після відправки мобілізованого у військо. Найстрашніше те, що системні проблеми проросли всередині самої армійської структури, остаточно підриваючи мотивацію людей. Інформаційний простір та масмедіа дедалі частіше майорять заголовками про кричущі випадки у підрозділах охорони, штурмових бригадах та окремих формуваннях (зокрема, гучні скандали навколо окремих підрозділів типу «Скеля» та інших).
Сьогодні чинні військові, які несуть на собі весь тягар війни, потерпають від набору криз. Повідомлення про знущання з боку окремих некомпетентних чи “самодурних” командирів, неуставні відносини та ставлення до мобілізованих як до одноразового ресурсу перестали бути поодинокими чутками, вони стають публічними. Відсутність чітких термінів служби, прозорих правил ротації та демобілізації виснажує психологічно, люди розуміють, що це “квиток в один кінець”, що веде до вигорання і відчаю. Коли переведення, нагородження чи відпустки залежать не від заслуг, а від лояльності до керівництва, внутрішня стійкість армії починає сипатися.
Як наслідок, новобранці та навіть частина мобілізованих починають панічно боятися передової – не через страх перед ворогом як такий, а через страх опинитися під командуванням людей, які не цінують їхнє життя і не здатні забезпечити елементарний військовий порядок і тактичну логіку.
Ця внутрішньоармійська криза накладається на залізобетонну стіну соціальної несправедливості в тилу. У кожного громадянина – і в окопі, і на вулиці – сьогодні стоїть одне й те саме питання: «Чому не служать депутати, чиновники, прокурори та їхні діти?»
Суспільство бачить разючий контраст. Звичайну людину «пакують» у бус біля заводу чи ринку і за кілька тижнів відправляють у штурмову піхоту. А діти топпосадовців, народних обранців та суддів публікують фото з елітних закордонних курортів або отримують «бронь» і фіктивні інвалідності через корумповані МСЕК та ВЛК. Самі чиновники, прокурори та силовики масово знаходять правові лазівки, щоб залишатися недоторканними в тилу, прикриваючись спецобліком чи бронею.
Мобілізація в Україні перестала бути загальнонародним обов’язком захисту Батьківщини, перетворившись на “податок на бідність та відсутність зв’язків”. Без негайного розв’язання питання справедливості – коли служитимуть усі, незалежно від посад, статків та прізвищ, і без жорсткого викорінення насилля як у ТЦК, так і всередині військових частин – жодні цифрові реєстри чи підвищення штрафів не врятують мобілізаційний процес від повного колапсу.
Передумови реформи: три головні чинники системного глухого кута
Чи є вихід із цієї, здавалося б, патової ситуації? Безумовно, так. Будь-яка криза державного управління має свій правовий та організаційний інструментарій вирішення. Проте, перш ніж викласти покроковий механізм виходу з глухого кута, у якому опинилися українська армія та влада, ми маємо тверезо та відверто поглянути на три фундаментальні проблеми, які цей кут сформували. Без їхнього розуміння будь-які реформи залишаться лише «косметичним ремонтом».
Попри жорсткі вуличні методи мобілізації, про які йшлося вище, реальна укомплектованість бойових бригад залишається критичною. «Бусифікація» дає показники лише на папері. На практиці армія стикається з браком людей безпосередньо в окопах. Через низьку якість відбору, незадовільний стан здоров’я новобранців, масові відмовлення та СЗЧ, бойові підрозділи змушені воювати в умовах постійного дефіциту особового складу. Це призводить до надмірного навантаження на тих, хто залишився в строю, та втрати територій через банальну неможливість утримувати позиції.
І, мабуть, найболючіша рана теперішньої системи: добровольці та військовозобов’язані першої хвилі, які свідомо прийшли до ТЦК та ТрО у лютому-березні 2022 року, досі перебувають на фронті. Люди воюють уже п’ятий рік без чітких перспектив демобілізації чи хоча б повноцінного довгострокового відпочинку. Відсутність встановлених законом термінів служби (наприклад, 36 чи 48 місяців) перетворила виконання конституційного обов’язку на безстрокову каторгу. Це не лише випалює найкращих, але й демотивує тил: цивільні бачать, що потрапляння в армію – це квиток в один кінець без права повернення.
Паралельно в інформаційному просторі розгорнулася небезпечна тенденція – системне знецінення образу захисника. У соціальних мережах, медіа, а подекуди й у побутових розмовах починає домінувати деструктивний наратив. Військових дедалі частіше змальовують через призму негативних стереотипів: мовляв, усі вони мають важкий ПТСР (посттравматичний стресовий розлад), є непередбачуваними, страждають на алкоголізм чи наркоманію.
Ця стигматизація виконує подвійну руйнівну функцію. Вона виправдовує страх цивільних перед мобілізацією («я не хочу ставати таким, як вони»). Та створює психологічний бар’єр між ветеранами та суспільством, поглиблюючи прірву і руйнуючи ту єдність, на якій країна вистояла на початку широкомасштабного вторгнення. Цей перелік демонструє, що криза ТЦК давно вийшла за межі самих лише військкоматів – це загальнодержавна криза людського капіталу в умовах затяжної війни.
Когнітивна війна: як українські помилки стали головною перемогою Кремля
Аналізуючи цей глухий кут, ми маємо чітко усвідомити: описані проблеми вже давно вийшли за межі суто внутрішніх прорахунків нашої влади чи армійського керівництва. Усі ці процеси розгортаються на тлі жорстокої когнітивної війни. Інформаційні атаки, маніпуляції та штучне роздмухування внутрішніх конфліктів на ментальному рівні – це стратегічний пріоритет ворога. Російська Федерація діє за класичним, перевіреним віками принципом імперіалізму – «розділяй і володарюй»(divide et impera).
Російські спецслужби через мережі ботів, анонімні Telegram-канали та агентурні медіа-ресурси системно б’ють по найвразливіших точках українського соціуму, протиставляючи різні групи громадян одна одній. Внутрішньо переміщених осіб (ВПО) – жителям приймаючих регіонів. Тих, хто виїхав за кордон – тим, хто залишився під обстрілами. Бізнес та цивільних, які намагаються зберегти економіку – державним структурам.
Ворог фіксує будь-яку внутрішню напругу в Україні, бере реальний факт (наприклад, корупцію у ВЛК чи черговий випадок «бусифікації») і роздмухує його до масштабів катастрофи, переконуючи громадян, що їхня держава – це ворог, від якого треба ховатися.
Проте найнебезпечніше і, на жаль, найбільше досягнення російських інформаційних операцій на сьогодні – це спроба протиставити армію суспільству.
Для Кремля це стратегічний тріумф. У 2022 році єдність народу та війська була абсолютизованою: армія була плоттю від плоті суспільства, його гордістю та захистом. Сьогодні ворог крок за кроком руйнує цей зв’язок. Через тиражування відео з жорсткими затриманнями, через поширення стереотипів про «психічно нестабільних ветеранів» та через акцентування на безвиході служби, РФ перетворює образ українського військового в очах частини цивільних із «захисника та героя» на «загрозу».
Як наслідок, виникає зворотний ефект: військовослужбовці на фронті, виснажені роками служби, починають відчувати відстороненість та байдужість тилу, а цивільні в тилу починають сприймати ТЦК та армійські інституції як каральний апарат.
Реформа ТЦК та відновлення справедливості – це не просто питання комфорту громадян, це питання виживання держави. Кожен день збереження старої корумпованої системи примусу – це пряма робота на російську стратегію розколу.
Шлях до вирішення проблеми: від точкових латань до системного переосмислення
Який вихід із ситуації, що склалася? Відповідь очевидна: точкові дії, косметичні кадрові перестановки, чергова заміна керівників окремих ТЦК чи гучні, але поодинокі затримання хабарників, звісно, потрібні, але вони не допоможуть. Вони лише створюють тимчасову ілюзію боротьби із симптомами, залишаючи саму хворобу недоторканною.
Країні потрібне виключно комплексне, системне вирішення проблеми на державному рівні. Мобілізація та функціонування Сил Оборони не можуть існувати у відриві від правової, економічної та соціальної реальності.
Перш за все, українське суспільство в цілому – і кожен окремий громадянин зокрема – повинні чітко зрозуміти та переосмислити роль і місце Збройних Сил України та Сил Оборони в захисті держави. Армія – це не окрема ізольована каста, яка десь там воює, і не каральний орган, який «полює» на людей у тилу. Сили Оборони – це головний інструмент виживання нації, щит, який тримає саму можливість існування України. Проте цей інструмент не може функціонувати ефективно, якщо загальна система і механізм взаємодії громадян з державою зламані.
Взаємодія між громадянином, державою та армією має базуватися на системності. Кожен громадянин повинен бачити свій чіткий шлях у загальній структурі оборони – від цивільного фахівця до військового спеціаліста, з урахуванням його навичок, освіти та реального стану здоров’я. Армія має стати ефективною корпорацією захисту, де людина є цінним ресурсом, а не статистичною одиницею для звіту.
Якщо держава вимагає від громадянина виконання конституційного обов’язку, вона натомість має гарантувати залізобетонні правові стандарти: якісне навчання, адекватне забезпечення, компетентне командування та чіткі терміни служби.
Роль Сил оборони України у захисті держави є загальнонаціональною. Це означає, що механізм комплектування армії має бути рівним для всіх. Суспільство знову повірить у важливість ЗС України лише тоді, коли побачить, що система взаємодії держави з громадянином діє безвідносно до товщини гаманця чи посад у владних кабінетах.
Потрібно не просто міняти папірці на комп’ютери в ТЦК – а змінювати філософію стосунків між українцем та його державою під час війни.
Комунікація без страху та очищення системи: досвід як новий стандарт
Фундаментом комплексного перезавантаження має стати радикальна зміна інформаційної політики оборонного відомства. Держава та військове керівництво повинні не боятися відкрито й чесно спілкуватися з власним суспільством. Спроби замовчувати внутрішні хвороби, прикриваючись фразою «це не на часі», лише підігрують ворожим ІПСО та поглиблюють прірву недовіри.
У цьому контексті надзвичайно позитивним та показовим прикладом є позиція Головнокомандувача ЗСУ. Те, що Главком відкрито говорить про проблеми – від системних збоїв у мобілізації до кричущих інцидентів на місцях – задає абсолютно новий стандарт державної комунікації. Це ламає стару радянську традицію «не виносити сміття з хати».
Більше того, ця відкритість підкріплюється жорсткими адміністративно-правовими діями: прямими наказами передавати матеріали щодо правопорушень до Державного бюро розслідувань (ДБР). Такий підхід демонструє суспільству, що вище командування армії не збирається покривати «своїх» і зацікавлене в очищенні структури не менше, ніж пересічні громадяни.
Для повернення довіри до інституту мобілізації та армії загалом цей вектор має стати тотальним. Очищення системи повинно базуватися на двох залізобетонних правилах: корупціонери – за ґрати, майно – на фронт. Будь-який посадовець ТЦК чи ВЛК, який збагачується на хабарях за відстрочки чи «списання», має ставати фігурантом кримінальних справ ДБР із негайним відстороненням, конфіскацією майна та публічним судовим процесом. Справедливість має бути наочною.
Особи, які порушують закон, застосовують насильство до цивільних під час мобілізації або – що ще страшніше – збиткуються над підлеглими у військових частинах, мають не просто позбавлятися посад. Вони повинні нести сувору кримінальну відповідальність. Командир чи воєнком, який відчув себе «феодалом», має автоматично ставати підсудним.
Здорове ядро в армії саме прагне змін і веде боротьбу з тиловими та внутрішніми паразитами системи. Очищення через ДБР та чесний діалог – це єдиний спосіб довести цивільним, що армія бореться за правову державу і сама готова жити за законом.
Розподіл функцій під час тотальної війни: армія – воює, держава та народ – забезпечують
Усі попередні проблеми – від вуличного насильства ТЦК до браку техніки в підрозділах – є наслідком порушення головного, базового правила функціонування воюючої держави. Це правило має бути висічене в камені на рівні національної стратегії: Збройні Сили України та армія загалом мають виключно воювати та готуватися до війни!
Військові не повинні думати про те, де взяти папір для принтера в тилу, як випросити дрони у волонтерів чи як самотужками організувати складну логістику забезпечення. Усе без винятку – мають залізобетонно забезпечити держава та народ.
Ми маємо згадати та нарешті змусити працювати на повну потужність фундаментальний принцип нашої Незалежності. Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу.
Відтак, мобілізація в умовах екзистенційної загрози не може бути справою лише військкоматів чи окремого міністерства. Вона має бути тотальною та всеохоплюючою. Але тотальність означає не те, що кожну людину треба кинути в окоп із автоматом. Тотальність – це повна, системна мобілізація всіх ресурсів країни, де кожен інститут, кожен чиновник і кожен завод працюють на єдину мету.
Органи державної влади, міністерства, відомства та органи місцевого самоврядування (від обласних центрів до найменших ОТГ) в умовах війни зобов’язані припинити гратися в «мирне життя» та бруківку. Їхня єдина функція сьогодні – забезпечити військо та кожний бойовий підрозділ усім необхідним на 100%.
Ця система взаємодії має базуватися на наступному. Держава має забезпечити чіткі, дієві Закони та Стандарти. Жодних розмитих формулювань. Потрібні прозорі механізми бронювання, справедливі правила ротацій, чіткі норми постачання та жорстка відповідальність за їхнє невиконання.
Бойовий підрозділ повинен отримувати все регламентоване забезпечення автоматично, а не через систему «вибивання» чи волонтерські збори. Важка техніка та озброєння – вчасно та з обслуговуванням. Якісна амуніція – за найвищими стандартами захисту для кожного бійця. Технологічна перевага – безперебійне, масове постачання розвідувальних та ударних дронів, БПЛА, засобів РЕБ та зв’язку безпосередньо з державних заводів та за державними контрактами.
Армія віддає державі найдорожче – життя і здоров’я своїх солдатів. Держава натомість зобов’язана віддати армії всі свої ресурси, технології та управлінську спроможність. Тільки такий паритет та повага до закону здатні вивести нас із глухого кута й забезпечити реальну, а не паперову готовність до тривалої боротьби.
Децентралізація мобілізації: громада як центр забезпечення, координації та контролю
Для того щоб ця масштабна система запрацювала, суспільство має змінити роль пасивного спостерігача чи жертви на роль активного замовника. Громадяни повинні жорстко вимагати від держави, щоб вона робила все для армії, а не чекати, поки тилові чиновники самоорганізуються. І найефективнішим інструментом такої вимоги є повернення мобілізаційного процесу на рівень місцевих громад.
Кожен військовий підрозділ (бригада, батальйон) має бути чітко прив’язаний до конкретної територіальної громади та суб’єктів підприємницької діяльності (СПД) за місцем його комплектації. Це створює прямий, живий зв’язок. Громада і місцевий бізнес точно знають, кого саме вони відправили на фронт – це їхні сусіди, родичі, земляки. Громада бере шефство над «своїм» підрозділом, напряму забезпечуючи його додатковими технологіями, дронами та побутовими потребами, оминаючи бюрократичні лабіринти центральних відомств.
Нинішня система ТЦК та СП у погонах дискредитувала себе силою та корупцією. Вихід – у докорінній зміні інституції. Функції мобілізації та обліку мають бути повністю передані Військово-цивільним адміністраціям (ВЦА) та органам місцевого самоврядування.
Цивільні адміністрації мають готову інфраструктуру, ЦНАПИ, демографічні реєстри та прямий доступ до населення. Коли мобілізацією керує цивільна влада громади, процес втрачає ознаки «армійського полювання» і стає прозорою адміністративною процедурою. Громадяни стають активними учасниками мобілізації, а не її цілями.
Головна перевага децентралізації – це те, що на рівні селища чи мікрорайону мешканці знають усіх. Суспільний контроль на місцях діє краще за будь-які карні загони. Громада чудово знає, хто дійсно має право на відстрочку, а хто відверто ухиляється від обов’язку за допомогою хабарів. Місцеві мешканці знають, де переховуються особи, що вчинили СЗЧ. Саме авторитет та тиск громади, яка не хоче, щоб замість дезертира на фронт ішов чийсь батько чи син, здатні повернути людей до правового поля. Громада може і повинна самотужками виявляти та приводити порушників, захищаючи власну справедливість.
Але цей контроль має бути двостороннім. Громада, яка відправляє своїх людей до війська, отримує законне право жорстко контролювати організацію Базової загальновійськової підготовки (БЗВП). Родичі та представники громади повинні мати доступ до моніторингу умов у навчальних центрах: як вчать, чим годують, чи забезпечені бійці всім необхідним. Якщо «навчалка» знущається з людей або готує їх лише на папері – громада першою б’є на сполох і через військово-цивільні адміністрації блокує такі процеси.
Перехід мобілізації під контроль громад та Військово-цивільних адміністрацій – це єдиний спосіб вирвати систему з рук корумпованих воєнкомів. Коли армія воює, цивільна влада організовує процес, а громада забезпечує та контролює справедливість – Україна отримає ту тотальну, свідому та всеохоплюючу оборону, яка здатна зупинити будь-якого ворога.
Тотальна мобілізація системи: силовики в штурмові підрозділи та закріплення областей за корпусами
Для відновлення абсолютної суспільної справедливості та вирішення проблеми неукомплектованості ЗСУ, держава має зробити крок, на який досі не наважувалася. Мобілізаційний резерв країни ховається не на ринках чи в автобусах, він перебуває в кабінетах, судах та силових структурах. Поняття «недоторканних каст» під час тотальної війни має бути ліквідоване як явище.
Усі без винятку державні службовці, правоохоронці та представники силового блоку мають розділити долю свого народу. Алгоритм має бути чітким та безальтернативним. Абсолютно всі чиновники органів державної влади, працівники Національної поліції, БЕБ, НАБУ, митниці, а також персонал структур охорони будь-якої форми власності та підпорядкування мають бути стовідсотково внесені в єдиний реєстр. Це ж стосується всіх чинних суддів, працівників апаратів судів, а також суддів у відставці. Окремої уваги заслуговують колишні працівники та молоді, працездатні пенсіонери МВС, СБУ, ДСНС та інших відомств, які отримують державні пенсії, але мають бойові або професійні навички. Всі вони для початку зобов’язані пройти реальну Базову загальновійськову підготовку (БЗВП).
Після завершення підготовки ці категорії громадян мають бути призвані на посади рядового складу безпосередньо до бойових штурмових підрозділів. Люди, які роками представляли державну владу, носили зброю чи вершили правосуддя в тилу, мають особисто довести свою відданість державі на першій лінії оборони. Це моментально зніме питання суспільної напруги та дасть фронту сотні тисяч фізично підготовлених, дисциплінованих та освічених бійців.
Паралельно з цим, взаємодія фронту і тилу має отримати чітку географічну та фінансову прив’язку, яка забезпечить стабільність армії. Усі підприємства та суб’єкти підприємницької діяльності регіону законодавчо закріплюються за конкретними бойовими бригадами. Прямий зв’язок тримає трикутник: командир частини (комбриг) – голова військово-цивільної адміністрації – керівники підприємств. Бригада отримує пряме фінансування та матеріальну допомогу від бізнесу своєї області, минаючи корупційні надбудови.
За кожною областю (або групою регіонів) закріплюється конкретний армійський корпус. Область стає тиловим базисом цього корпусу. Військово-цивільні адміністрації та місцеві громади повністю відповідають за комплектування, навчання, лікування, реабілітацію та забезпечення регулярних ротацій бійців цього корпусу. Громада точно знає: «ми маємо замінити наших земляків на позиціях через Х місяців, тому ми готуємо нову зміну».
Ті, хто повертається з фронту після виконання встановлених термінів служби або за станом здоров’я, не повинні опинятися на узбіччі життя. Закріплені підприємства та місцева влада гарантують їм негайне працевлаштування, адаптацію та збереження гідного рівня доходу. Воїн має знати, що громада чекає на нього не з квітами, а з готовим робочим місцем.
Влада має не просто карати ухилянтів, а мобілізувати силовиків, чиновників та суддів, паралельно створюючи нову, логічну структуру «громада-влада-бригада». Це повністю міняє архітектуру оборони країни, роблячи її справедливою, прозорою та життєздатною.
Невідворотність санкцій та повернення до витоків: філософія Козацької держави
Останнім, але фундаментальним елементом пропонованої реформи є запровадження тотальної та жорсткої системи відповідальності. Система працюватиме лише тоді, коли санкції та покарання зачіпатимуть не лише пересічного втікача, а й кожного, хто своїми діями, бездіяльністю чи корупційним інтересом зриває обороноздатність країни.
Інформатизація процесу має ставати дедалі точнішою, прозорішою та безкомпромісною. Замість хаотичного полювання на вулицях, держава має застосувати чіткі юридичні та економічні важелі. Зокрема особи, які ігнорують законні вимоги та ховаються від обліку, автоматично потрапляють до відкритих електронних реєстрів правопорушників. Це тягне за собою повне обмеження цивільних прав: блокування рахунків, заборону на будь-які операції з майном, позбавлення водійських прав та права на державні послуги.
Жорстка юридична відповідальність (як фінансова, так і кримінальна) має поширюватися на родичів, орендодавців чи роботодавців, які свідомо надають притулок або роботу особам, що перебувають у розшуку. Водночас якщо уповноважені органи Військово-цивільних адміністрацій чи поліції демонструють бездіяльність у виявленні порушників на своїй території, керівники цих структур мають негайно усуватися з посад за службову невідповідність.
Найжорсткіше покарання мають нести посадовці, які беруть гроші за «закриття очей», видачу фіктивних довідок або просто обіцяють «вирішити питання» і залишають порушника поза увагою системи. Це пряма державна зрада в умовах війни.
Також якщо командування полігону чи інструктори ставляться до підготовки бійців халатно, відправляючи на фронт ненавчених людей, вони самі мають негайно позбавлятися звань та переводитися в штурмові підрозділи як рядові. Кров солдата – на руках того, хто його не навчив.
Але головний висновок полягає в тому що перемогу в цій екзистенційній війні можна здобути лише відродивши український козацький код. Бо усі цифрові реєстри, закони та адміністративні алгоритми – це лише технічні інструменти. Самі по собі вони не виграють війну. Головне, що ми маємо змінити – це філософію сприйняття держави та обов’язку.
Україна переможе лише тоді, коли ми згадаємо, хто ми є за своєю природою. Нам потрібна Козацька держава та козацькі підходи. В основі Козацької республіки завжди лежали залізобетонні принципи, які ми зобов’язані повернути сьогодні. Козак (боєць) – це найвища цінність і поважна особа, а корумпований тиловик чи боягуз – це вигнанець без права голосу. Перед ворогом усі були рівні – від гетьмана та полковника до рядового козака. Жодних мажорів, кумівства чи відкупу. За зраду, боягузтво чи крадіжку у побратимів карали безжально і миттєво.
Поєднання сучасної, точної цифрової прозорості із безкомпромісним, загартованим віками козацьким духом справедливості – це єдиний алгоритм, який виведе українську армію та владу з глухого кута. Тільки тоді, коли захист Батьківщини знову стане почесним козацьким правом для кожного, а не примусовим тягарем для бідних, Україна здобуде свою омріяну та справедливу Перемогу.
